МАРАФОН В КІНЦІ ГЕОГРАФІЇ

Всім хто пройшов,
всім хто пройде.

„Gorgany Race 2007” очима, ногами та печінкою
капітана команди „П.П.” Володимира Гринішака

"Легко бути хоробрим тигром, але cпробуй бути хоробрим кроликом”

Нас готують в дитинстві до майбутньої професії, навчають обов’язків громадянина, догляду за своїм тілом, норм поведінки, навіть розуміння прекрасного. Але ні виховання, ні навчання, ні досвід не підготує нас до найважчого випробуванню: до життя. Життя, яке дарує не передбачувані, екстремальні ситуації. Романи, п’єси, фільми, малюють нам героїв-суперменів, рицарів правди, рятівників, які захищають знедолених. – Про що тільки нам не читають лекції, і навіть заганяють на них.
Натрапив на оголошення „Gorgany Race 2007”. Маючи за спиною деякий досвід подорожей в Карпати вирішую спробувати. Це перші змагання, тому вирішено підготуватися ґрунтовно. Пошук команди. Збір матеріалів про маршрут. Похід с.Осмолода - г.Молода – г.Яйко-Ілемське – с.Осмолода.
Хребет Аршиця, Гропа, район Мислівки залишаються невідомими. З кожним кроком підготовки відчуваєш приплив впевненості. Останній тиждень практично живеш змаганнями. В голові прокручуєш можливі маршрути, повороти, шляхи скоротити провізію. Практично не має інформації про підготовку до таких змагань, тому відчуваємо дефіцит інформації.
Склад команди П.П.:
Володимир Гринішак, капітан.
Іван Мураль.
Андрій Десятов.
Володимир Янцюк.

"Нещастя перетворять тебе в дорогоцінний камінь".

Циркові артисти витрачають роки на елементарні речі. Вони помиляються. В них немає наукового підходу. Вони базують свою підготовку на фізичних вправах, не приділяючи достатньої уваги психології. Вони тренуються багато, але не люблять смерті, бояться її, стараються її обійти. І тільки люди, які не бояться смерті, можуть творити чудеса разом з Богом.
Ми настроювалися тільки на перемогу, психологічно настільки були сильні, що вже уявляли себе переможцями.
Стартуємо шості в 10.15. Затримуємось на старті орієнтовно на хвилину в звязку з перевіркою суддями аптечки. Команду „Друїди”, які стартували четвертими списали, оскільки вони звернули не направо вздовж річки Правич, а вліво. Тому ми вже пяті. Тримаємо досить високу швидкість. На перших 7 км переганяємо 2 команди. Підйом на перевал пройшли так швидко, що й не замітили. З перевалу на Яйко-Ілемське піднімались вже відомим шляхом (два тижні перед цим з Яйка спускались по сходу лавини. При вході на межу жерепу побачили якусь команду внизу, яка пішля за нами. „Оце при-ки!”.
Піднімаючись на Яйко обігнали ще одну команду. В результаті ми вже другі. Ейфорія переповнює серце. Яйко-Ілемське 12.30. На верху плануємо відпочити 2-3 хвилини. Але, побачивши на підйомі на Поганець учасника якоїсь команди, фотографуємось і біжимо далі.

"Навіть столітнє життя складається всього на всього з 36500 днів".

Гонка. Це справжня гонка. Перед нами команда. Вибігаємо на гору Поганець. Де? Де? Де вони пропали? Вибігаємо на гору Укерня. Де? Вони ще божевільніші ніж ми. Як так можна йти.
Все. Приплили. В Андрія почалися спазми м’яза на правій нозі. Пробуємо його підбадьорити. Мазі не допомагають. Знеболююче теж. Сидимо орієнтовно 5-6 хв. Трохи біль вщухає і вирушаємо далі. Сильно не спішимо, але не зупиняємось.
Ура! Підходячи під вершину Солотвиченко бачимо того ж учасника. Проходимо вершину і спускаємось на полонину під Молодою. По дорозі я доганяю команду „Фантом” зі Львова і дізнаюсь що в них теж проблеми: в одного із учасників при спуску болить коліно.
Зупиняємось на полонині. Зустрічаємо знайомих з Івано-Франківського альпклубу. Відпочиваємо, перевдягаємо носки. Даю знеболююче суперникам і йдемо далі. Ми вже перші. Попереду тільки дорога і єдине що необхідно зробити – це не дати нікому себе обігнати.
Проходимо 200 метрів і знову в Андрія спазми. Не може навіть зігнути ногу. 15 хвилин сидимо.
Думаєте, я здамся? Та ніколи в житті. Я посміхатись буду. Завжди. Всім на зло. Радісно і гордо посміхатись буду.
Андрій встає і помаленьку йде. Намагаюсь його підтримувати. Ледве доповзли до Молодої. Піднялися разом із командою „Фантом”.
Молода – 15.09. Фото. Випили „згущівки”, води, з’їли 2 кусочки шоколаду і далі. Встигаю побачити в трьох хвилинах ходьби команду „Друїди”. Це дуже погано. Зарано ми їх списали.
З Молодої злетіли по маркованому маршруті, але при підході до річки Молода попали на зруб, втратили хвилин 5. Дорога. Сир, ізюм і вода. 10 хвилин і знаходимо маркований маршрут на гору Грофа через Грофецький Став. Після 20 хв підйому в мене починається біль в районі апендикса. Практично не можу йти. Розумію, що перемога практично наша і тут... В горах немає дрібниць. Погано взувся – потер ноги – не можеш йти. Забув дощовик – намок – напівтруп. Зламав ногу і немає доброго друга - кандидат на некролог. В горах навіть звичайні, навіть дріб’язкові промахи можуть повернутися катастрофою.
Збираюсь із силами і пробую йти. Біль посилюється. Біля озера біль стає нестерпним. Я не знаю що це таке. Апендицит? Якщо так, то все. Гонка для нас закінчена. Постійно пю багато води. В нас немає кваліфікованого медика. Зв’язку теж немає. Згадую що їв. Ні, це печінка. Це не смертельно, але біль не вщухає. Йти практично не можу. Трусить ноги і руки, в очах темніє. Згадуються слова, які написані на могилі біля Близниці:
Твоя жизнь и коротка, и дороги длинней она,Но не слишком ли высока, ошибки любой цена?И ты уже отказаться рад от тяжких своих забот,Но если ты повернешь назад, так, кто же пойдет вперед?

Чуємо чиїсь голоси. Піднімаюсь. Йду. Підйом на Грофу займає цілу вічність. Вершина. Невже. Падаю. 18.41.
На верху зустрічаємо двох туристів. Фото. Відео. „Хлопакам” налили пива. Я теж хочу. Я теж людина, але зупиняюсь, посміхаюсь. Говорю собі, що найгірше вже позаду, ще спуск, а потім просто ґрунтова дорога. Молода наївність.
Спуск. Страшно. Я не тільки боюсь, я ще вагаюсь, зможу чи ні, як в дитинстві, відправивши любовну записку і очікуючи відповідь: прийде чи не прийде? і якою буде?

"Якщо ти спіткнувся чи впав, це ще не означає, що ти йдеш не туди”

Спуск дещо легший. Постійно п’ю воду. Після 10 хвилин спуску зустрічаємо команду „Транзит”, які стартували тринадцятими. Зліва, на одному із відрогів Грофи бачимо в жерепі команду. Цікаво, що за ідіоти поперлись туди?
Спускаємось. За ставом зустрічаємо ще декілька команд. Спускаємось до річки, переходимо її і сідаємо. Хочемо відпочити, але знову чуємо голоси. Підриваємось і тікаємо. Оглядаючись бачу команду, яка переходить по дереву через річку. Головне щоб вони нас не побачили, інакше гонка перетвориться на забіг.
20.22. КП 4. Судді шоковані. Фотографуємось і йдемо далі. Інколи навіть підбігаємо. Розуміємо, що команда яка йшла ззаду (скоріше за все це Транзит) знає наш час і спробує наздогнати.
21.15. КП 5. Сил практично немає. Підходить Іван з криком: „300 метрів, хвіст”. Фотографуємось і біжимо далі. За 1 хвилини бігу бачу команду на КП. Вони нас бачили! Чорт. „Летимо”. Це і є відбір по Дарвіну. Це і є вимотування тертям. Ми поки перші, але це „капець” – слово, яке означає добре і погане одночасно, і не переводиться ні на одну мову світу.
Проходиться трохи часу. Не звертаєш увагу ні на що. Ноги несуть тебе і навіть не задумуєшся. Зомбі. Печінка перестала боліти. Яким легким стає зразу увесь світ. Як в ньому зразу спростилися всі великі питання – ти відчув. Якими легкими стаюсь думки. Як ніби піднесені на Синайську висоту, і тут із вогню появляється істина. Не даремно, інколи, мріяв Пушкін:
"Я жить хочу, чтобы мыслить и страдать!"
Ось ми і страдаємо, і нічого іншого в нашому житті немає. І як легко було досягти цього ідеалу.

Перевал

Наше життя – це процес. І в кожного є точки призначення. Ви можете йти до них, зупинятися по дорозі чи вдавати, що вони Вам більше не потрібні, якщо шлях стане зовсім важким. Це неважливо. Якщо ви відійшли від справжньої мети і бажань, ваші точки призначення далеко, життя нагадує Вам про це. Напрям кличе кожного. І в кожного він свій. І це нормально, це класно, це закон життя.
Самий простий знак, що Ви вийшли з потоку чи процесу – це відчуття незадоволення. Коли в тій чи іншій сфері Вашого життя Ви починаєте відчувати незадоволення, знайте: ви зійшли з дороги.
“Ну все, це пі-і-і-і-ідєц”, - подумав я. І ви собі навіть не можете уявити наскільки я був правий. Дорога не просто закінчилась, а перейшла в зруб. Помотавшись туди-сюди ввійшли в ліс. Стемніло. Ліхтарики на голову та йдемо далі в ліс. Заблудили.
Ну все. Віра в перемогу вмерла, так само як і дорога. Команда позаду обов’язково знає дорогу і давно нас обігнала. Сідаємо і нарешті відпочиваємо. Проходить 10 хв і йдемо далі.
Болото. Бл...
Іван: „Скільки ще?”.
Я: „Кілометр до перевалу”
Підйом. Бл...
- „Скільки?”.
- „Кілометр”
Зруб.... Бл..
­- „Ну скільки?”.
- „Десь кілометр”
- „Він ще раз скаже кілометр – тут і залишиться”.
Вже зовсім темно. Ще 40 хвилин і ми попали в жереп! Ще цього не вистачало. Пройшли. Виявилось: його не багато. Ще 10 хвилин і ми на перевалі. Ще трохи.
Помаленьку спускаємось, часто зупиняємось відпочивати.


Фініш

Скоро. Скоро фініш. Скоро закінчення. Чай, сухі шкарпетки. Але ще треба трохи пройти, але так важко. З кожним кроком ноги стають все важчі.
Ззаду! – крикнув Іван.
Це неймовірно. Ззаду нас доганяє команда. Зриваємось і біжимо. Забігаємо до табору.
- Чому ви прибігли? Що сталося?
- Ми фінішуємо!
- Як. Ви все пройшли?
- Так.
Народ шокований. 1.28.
За нами зразу забігли учасники команди „Транзит”. Відставання становило 4 секунди.
Ну і все. Ми перемогли. Не віриться. Здавалося, що все, лідерство, яке ми втримували практично всі перегони, було втрачено. І тільки на фініші – Ура!
Спасибі всім!
Аналізуючи змагання постійно приходить думка: а якби не перші. Певно то було б краще.
Проста істина, але її потрібно ще вистраждати: благословенні не перемоги на змаганнях, а поразки в них. Перемоги потрібні керівникам, поразки учасникам. Після перемог хочеться ще перемог, після поразки хочеться вдосконалюватись, заглиблюватись і працювати. Отож, до нових вершин.